Юнаківка — село біля витоків Локні, за шість кілометрів від російського кордону й приблизно за 40–44 кілометри від Сум. Тут проходить траса Н07, стояв міжнародний пункт пропуску, а над вулицями століттями піднімалася п’ятибанна церква раннього класицизму. Назва пішла від сотника Семена Юнока, на землях якого 1685 року осіли вихідці з Волині.
До початку ХХ століття це була багатолюдна слобода з ярмарками, трьома церквами й ткацькою фабрикою. У ХХІ столітті Юнаківка стала центром сільської громади площею понад 340 квадратних кілометрів. Після 24 лютого 2022 року прикордоння перетворилося на зону постійних ударів, евакуації й боїв 2025 року, після яких цивільне життя в самому селі фактично зупинилося.
Нижче — географія, козацьке й поміщицьке минуле, архітектура храму, склад громади, роль пункту пропуску і те, що відомо про долю села станом на 2025–2026 роки.
Де стоїть Юнаківка і чому це місце завжди було вузловим
Село лежить на висоті близько 166 метрів над рівнем моря, координати — приблизно 51°07′ пн. ш., 35°02′ сх. д. Локня починається саме тут і далі тече до сусіднього села Локня, а вже потім — до Суджі. Навколо прокладено магістральні газопроводи. Відстань до державного кордону — близько шести кілометрів, тож небо й поле тут завжди були «прозорими»: чути сусідню сторону, видно дорогу на Курськ.
Національна траса Н07 (Київ — Суми — Юнаківка — Курськ) робила село не глухим кутом, а перехрестям. Через нього йшли пасажирські й вантажні потоки до пункту пропуску «Юнаківка» — міжнародного автомобільного КПП навпроти російської Суджі. Для Сумщини це був один із головних східних виходів. Після 2014-го, а особливо після 2022-го, ця ж дорога стала логістичним і військовим нервом напрямку.
Шість кілометрів до кордону — не абстрактна цифра. Це відстань, з якої артилерія, авіація й дрони дістають подвір’я без «буферного» спокою, який мають глибші райони області.
Від слободи Юнока до волості князів Голіциних
1685 рік. На землях сотника, згодом полкового судді Сумського полку Семена Андрійовича Юнока, біля давнього городища осідають переселенці з Волині, які тікали від польсько-шляхетського тиску. Від прізвища власника склалася назва: Юноківка, пізніше Юнаківка. Слобода ввійшла до Сумської сотні Сумського слобідського козацького полку.
Після шведської кампанії 1708–1709 років сюди добралися частина роменців. За кілька десятиліть невеличке поселення розрослося: у 1730 році фіксують близько 2490 мешканців, у 1790-му — вже майже 5900. 1727 року землі перейшли до князя Михайла Голіцина. До скасування кріпацтва село залишалося в орбіті цього роду; довкола налічували тисячі кріпаків.
Адміністративна «біографія» типова для Слобожанщини: Сумська сотня — Сумський повіт Харківського намісництва (з 1780-го) — волосний центр Слобідсько-Української, з 1835-го Харківської губернії. У ХІХ столітті Юнаківка вже не просто село, а волосний центр з промислами.
Церква Різдва Богородиці — головна архітектурна пам’ять
Кам’яний храм почали мурувати 1793 року на місці дерев’яної церкви і завершили 1806-го. Кошти пов’язують із князем і камергером Михайлом Андрійовичем Голіциним. Авторство інколи приписують Джакомо Кваренгі, інколи — Олександру Паліцину; документальної печатки архітектора немає, проте стиль виразний: ранній класицизм, хрестово-купольна двоярусна цегляна споруда зі зрізаними кутами, портиками «втопленими» у стіни, центральною банею й чотирма бічними.
Нижній ярус служив зимовою церквою. Усередині були стінописи й ліпний рослинний декор, склепіння зміцнювали ковані стяжки. Це був найкращий із трьох сільських храмів і один із найчистіших зразків раннього класицизму на Сумщині. Пам’ятка архітектури національного значення. У 1960-х будівлю сильно пошкодили; реставраційні спроби тривали з 2004 року. 15 листопада 2024 року внаслідок російського удару згоріли риштування, проламано один із куполів, постраждали дзвіниця й верхівки башт.
Ярмарки, фабрики і культурний слід ХІХ століття
Голіцини поставили на дешеву працю кріпаків цілу промислову «міні-імперію». У 1832 році працювали суконна фабрика й селітряний завод; згодом — килимна мануфактура, цукровий, пивоварний і цегельний заводи. На суконній фабриці рахували 326 кріпаків. Після 1861-го дарова робоча сила зникла, підприємства згорталися. 1891 року купець Хомовський відкрив прядильно-ткацьку фабрику: парусина, мішковина, брезент, полотно.
На початку ХХ століття в селі були три церкви, лавки, базар, пошта й телеграф, чотири ярмарки на рік. Населення сягало близько 7,5 тисячі — масштаб, який сьогодні важко накласти на спорожнілі вулиці. 1893 року спалахнув бунт через продаж цукрового заводу до сусідньої Кияниці; заарештували 33 людини.
Культурна пам’ять теж не порожня. 1810 року в місцевому поміщицькому театрі Михайло Щепкін дивився виставу за п’єсою Сумарокова «Придане обманом». У червні 1859-го, під час останньої подорожі Україною, через Юнаківку проїжджав Тарас Шевченко: для нього це було перше українське село на тому шляху. У радянські десятиліття будинку культури навіть дали ім’я Щепкіна.
Юнаківська громада: п’ятнадцять населених пунктів і одна межа
24 листопада 2020 року об’єдналися Юнаківська, Басівська, Кияницька й Могрицька сільські ради. Адміністративний центр — село Юнаківка, адреса ради: вулиця Новоселівка, 3. Площа громади — близько 343 км² (понад 34 тисячі гектарів). До війни тут було прописано близько 5 тисяч людей, фактично проживало близько 4,3–4,6 тисячі. У складі — 10 сіл і 5 селищ.
Нижче — орієнтовна чисельність за даними громади на початку 2020-х (до масової евакуації). Цифри показують, якою була «жива карта», а не те, скільки людей стоїть на вулицях зараз.
| Населений пункт | Тип | Населення (початок 2020-х) | Відстань до центру громади |
|---|---|---|---|
| Юнаківка | село, центр | близько 1220–1330 | 0 км |
| Могриця | село | близько 670 | 22 км |
| Кияниця | селище | близько 610–630 | 14 км |
| Басівка | село | близько 460 | 10 км |
| Локня | село | близько 250 | 7 км |
| Храпівщина, Нова Січ, Корчаківка та інші | села і селища | від одиниць до двох сотень | 6–21 км |
Джерела даних: матеріали Юнаківської сільської ради та портал decentralization.gov.ua. До громади також входять Садки, Новеньке, Яблунівка, Варачине, Іволжанське, Мар’їне, Мала Корчаківка. Старостинські округи — Кияницький, Басівський і Могрицький.
Пункт пропуску «Юнаківка»: ворота, які зачинилися
Міжнародний автомобільний пункт пропуску стояв на Н07 навпроти Суджі. Статус — міжнародний, характер — пасажирський і вантажний. Окрім прикордонного, митного й радіологічного контролю, тут могли проводити санітарний, фітосанітарний, ветеринарний, екологічний контроль і перевірку міжнародних автоперевезень. Код пункту — 80502 01 00 (11), він входив до митного посту Сумської митниці.
Для місцевих це були робота, сервіс, «вікно» в сусідній район, з яким століттями ділили ярмарки й родичів. Після повномасштабного вторгнення КПП втратив мирний сенс. Кордон із логістичної лінії став лінією вогню, а сама назва «Юнаківка» у новинах частіше означала напрямок ударів, ніж чергу фур.
Війна: від колони 24 лютого до спорожнілого прикордоння
На світанку 24 лютого 2022 року російські підрозділи прорвали прикордонну оборону і рушили через громаду на Суми. 4 квітня ті самі колони, уже побиті, відходили назад тим самим коридором. Далі почалися роки систематичних обстрілів. Басівка і Локня, за словами голови громади Олени Сіми, були майже спалені артилерією й авіацією. Дитячий садок зруйновано ще на початку вторгнення.
Хроніка ударів по самому селу густа. 18 жовтня 2023 року — загиблі й поранений, пошкоджена крамниця. 2024-й приніс КАБи, САУ, FPV-дрони, вибиті дахи й вікна, удари по агрофірмі й навчальному закладу. Укриття в селі облаштовували ще 2023-го: меблі, інтернет, звичка бігти вниз після кожного «виходу». Журналісти Суспільного тоді записували фразу, яку тут повторювали як прикмету: затишшя означає, що скоро знову буде погано.
Евакуація йшла хвилями. Дітей вивезли одними з перших. До Курської операції 2024 року в громаді ще лишалися сотні людей; після її початку обов’язкова евакуація стала жорсткішою. У жовтні 2024-го в самій Юнаківці залишалося близько десятка тих, хто підписав відмову їхати. В одній із репортажних розмов мешканка Надія пояснювала це просто: у місті є де зупинитися, але «тут кожного дня є за що взятися».
2025 рік став переломом. Навесні й улітку бої підійшли впритул: штурмові групи, «сіра зона», суперечливі заяви про контроль над селом. Українські офіційні джерела в травні спростовували повідомлення про повне зайняття Юнаківки. Водночас карти DeepState поступово зафарбовували частини громади. Українська Вікіпедія фіксує: після багатотижневих боїв 9 вересня 2025 року село зайняли російські сили. Англомовна стаття wikipedia.org станом на осінь 2025 — січень 2026 також описує населений пункт як такий, що перебуває під російським контролем. На початку вересня 2025-го голова громади ще наголошувала, що офіційно громада не окупована. Розбіжність джерел тут важлива: лінія зіткнення рухалася швидко, цивільної верифікації на місці майже не було.
Станом на кінець 2025 року з майже п’яти тисяч мешканців громади на її території залишалася 31 людина. У 2025-му від обстрілів загинули семеро цивільних. Басівський округ голова громади назвала повністю зруйнованим, саму Юнаківку — критично пошкодженою.
Рада працює в релокації, переважно з Сумами. Люди отримували житлові сертифікати: ішлося про сотні заяв і близько тисячі сертифікатів за зруйноване майно. Пекарня з Юнаківки теж виїхала і пече хліб уже як підприємство ВПО. У січні 2025-го Олену Сіму нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.
Люди, імена й те, що тримає пам’ять
У селі народилися Герой Радянського Союзу Микола Йосипович Охріменко (1918–1978) — за форсування Дніпра 1943 року — та Антон Мачуленко, який відзначився в боях за Берлін. Звідси також родом генерал-лейтенант Ігнатій Лишенко і лікар, доктор медичних наук В. О. Бельський. З пізніших імен — заслужений артист Леонід Матвієнко, бандурист Євген Панченко.
Під час німецької окупації в селі стратили чотирьох і катували 54 людини. У нинішній війні книга пам’яті громади поповнюється новими прізвищами — серед них і уродженці Юнаківки, Басівки, Мар’їного, які загинули вже на інших фронтах або біля рідного кордону.
Довоєнна громада тримала школи, садки, клуби, амбулаторії й ФАПи. Голова ради згадувала три школи як «найкращі в районі» і парк техніки, зібраний після децентралізації. Саме цей контраст — між вибудуваним за десять років і знищеним за чотири — найгостріший у розмовах переселенців.
Що далі з прикордонною Юнаківкою
План відновлення, про який говорять у громаді, починається не з фасаду церкви й не з ярмарку. Перше — розмінування. Далі — розбір завалів, дороги, амбулаторія, яка пошкоджена, але не стерта, модульне житло й школа замість зруйнованих будівель. Повернення людей залежатиме від того, де проляже безпечна лінія і чи залишиться сенс жити за шість кілометрів від кордону в попередній логіці «відкритої траси».
- Безпека. Поки прикордоння залишається зоною ударів, примусова евакуація логічніша за «відродження на місці». Ті, хто відмовлявся їхати, робили це з упертості дому, а не з ілюзії безпеки.
- Житло. Сертифікати й купівля дворів в інших громадах уже змінили географію юнаківців: багато хто оселився в Сумах, Лебедині, Степанівці.
- Пам’ятка. Церква 1806 року потребуватиме окремої реставраційної програми, якщо стіни взагалі вдасться зберегти після ударів 2024–2025 років.
- Адміністрація. Громада продовжує існувати як юридична й соціальна одиниця навіть тоді, коли центр фізично порожній: бюджетні прогнози на 2026–2028 роки рада ухвалювала вже в умовах релокації.
Юнаківка вмістила в собі кілька українських сюжетів одразу: слобідське заселення, поміщицький класицизм, ярмарковий капіталізм, радянський колгосп, відкритий кордон 1990–2010-х і війну, яка зняла з карти звичне життя. Село, яке колись зустрічало Шевченка на в’їзді в Україну, тепер саме стоїть на найтоншій смузі цієї країни. Історія тут не закінчилася — вона лише змінила адресу: з вулиці Травневої й Новоселівки на гуртожитки й орендовані квартири в Сумах, звідки люди все одно дивляться в бік Локні й питають, коли можна буде зайти на власне подвір’я.
