Леся Українка, Лариса Петрівна Косач-Квітка, з десяти років жила в постійному русі між лікарями, санаторіями й курортами. Кістково-суглобовий туберкульоз, який згодом уразив легені та нирки, змусив її шукати полегшення в Одесі, Криму, Друскінінкаї, Відні, Берліні, Сан-Ремо, єгипетському Гелуані та на Кавказі. Кожне місце давало лише тимчасову ремісію, але залишало сліди в листах і творах.
Медицина кінця XIX — початку XX століття не мала антибіотиків, тож лікування зводилося до кліматотерапії, грязей, операцій, витягування суглобів, препаратів миш’яку, заліза, іхтіолу й пізніше туберкуліну. Родина витрачала значні кошти, організовуючи складні маршрути, а сама письменниця вчилася жити з болем і перетворювати його на слово.
Географія її лікування охоплює майже всю Європу й частину Африки й показує, як обмежені можливості тодішньої науки поєднувалися з неймовірною витривалістю людини, яка писала драми навіть у стані виснаження.
Тридцятилітня мандрівка, яку хвороба перетворила на спосіб життя
Перші симптоми з’явилися після переохолодження на Водохреща 1881 року біля річки Стир у Волині. Дев’ятирічна дівчинка промочила ноги, біль у суглобі спочатку сприймали як ревматизм чи золотуху. Уже 1883 року земський лікар Борткевич поставив діагноз кісткового туберкульозу, а професор Олександр Рінек у Київській університетській клініці видалив уражені кістки лівої руки. Операція зберегла часткову функцію, але рука залишилася обмеженою, і Леся носила спеціальну рукавичку.
Наступного року процес перейшов на праву ногу й кульшовий суглоб. «Повільне розтягнення», гіпсові пов’язки, милиці, а згодом ортопедичний апарат стали буденністю. Мати Олена Пчілка організовувала консультації найкращих фахівців, але без ефективних засобів проти збудника хвороба прогресувала. Поетеса пізніше називала цю боротьбу «тридцятилітньою війною».
Кожен новий загострення змушувало шукати тепліший і сухіший клімат, перетворюючи життя на безкінечну подорож між надією на ремісію й реальністю прогресуючого процесу.
У листах до рідних вона чесно описувала біль від перев’язок, безсоння й відчуття, що час іде швидше, ніж вдається щось написати. Саме ця вимушена мобільність розширила її світогляд і наповнила твори мотивами різних культур — від кримських пейзажів до єгипетських мотивів.
Українські витоки: Київ, Одеса, Сумщина та перші розчарування
Після київської операції родина шукала додаткові методи. Улітку 1888 року сімнадцятирічна Леся вперше поїхала до Одеси на Хаджибейський лиман. Грязьові ванни й купання в ропі, проживання в родині Михайла Комарова, запах моря й горизонт — усе це залишило теплий слід. У листах вона згадувала море як «синьо-зелене і безмежне». Курс повторили 1889 і 1891 років, іноді додаючи масаж, який, втім, інколи викликав загострення.
Паралельно мати відвезла доньку до народної цілительки Параски Богуш у село Косівщина на Сумщині. Протягом місяця Леся приймала гарячі ванни з напарами трав (грязь гріли в печі), пила відвари, зокрема з аїру, і вигрівалася на печі. Стан покращився настільки, що вона змогла ходити з паличкою замість милиць і зав’язувати шнурки. У листі 1895 року вона писала, що «ся баба не мошенниця», а лікування схоже на кримське, тільки «піч служить сонцем».
Після Сумщини була консультація в Харкові у професора Грубе, який виступив проти операції й порадив повертатися до лиманів. Одеський досвід став першим знайомством із морем і залишився важливим пунктом, хоча пізніші дослідження (зокрема роботи М. М. Бурденка) показали, що грязі при кістково-суглобовому туберкульозі можуть шкодити. У нашій практиці аналізу епістолярію ми стикалися з випадком, коли саме ці ранні процедури давали короткочасне полегшення, але не зупиняли процес.
Кримські грязі, вілли Ялти та морське повітря між надією і межами
Літо 1890 року родина провела в Криму: Саки з намуловими грязями, Євпаторія, Севастополь, Бахчисарай і Ялта. Морські купання, виноградне лікування й сухе повітря давали тимчасове полегшення. Найдовше перебування в Ялті припало на 1897–1898 роки, коли Леся жила на віллі лікаря Мартироса Дерижанова. Тут вона познайомилася з Сергієм Мержинським, також хворим на туберкульоз; після його смерті 1901 року написала «Одержиму» за одну ніч.
Кримські пейзажі надихнули цикли «Кримські спогади» та «Кримські відгуки». Лікарі призначали загальнозміцнювальні препарати, миш’як, залізо, холодні обтирання й висококалорійну дієту. У 1907–1908 роках, уже з діагнозом ураження нирок і сечового міхура, подружжя Квіток знову зупинялося в Євпаторії та Ялті. Морське повітря вже не справлялося з нирковою формою так ефективно, як сухе пустельне чи гірське.
Пізніші спостереження підтвердили, що грязьові процедури в Саках при кістковому туберкульозі могли бути протипоказані. Леся в листах чесно фіксувала і покращення, і повернення болю після повернення в більш вологий клімат.
Європейські клініки та італійське Сан-Ремо: хірургія й м’який клімат
Ще 1885 року мати возила доньку до Друскінінкаю (тоді Друскеніки) на солоні джерела. 1891 року в Відні лікарі відмовилися оперувати через виснаження й рекомендували ортопедичний апарат та морські ванни в Італії. Сорок днів у європейській столиці відкрили інший, вільніший світ порівняно з Російською імперією.
Найдраматичнішою стала операція 1899 року в Берліні: професор Ернст Бергман прооперував суглоб правої ноги. Леся називала це «останньою картою». Після успішного хірургічного втручання були довгі місяці в гіпсі й болісні перев’язки. Консультації в Цюриху (Ейхгорст) і Відні (Герман Нотнагель) підтверджували потребу в теплому сухому кліматі. Використовували витягування, ін’єкції йодоформу під морфіном, пізніше туберкулін і миш’як.
Два сезони в Сан-Ремо (листопад 1901 — травень 1902 і жовтень 1902 — травень 1903) стали одним із найтепліших періодів. Леся жила на віллі «Наталія» (нині «Адріана») у родичів Садовських. М’який лігурійський клімат, запах квітів і вид на море давали сили; у листах вона писала, що відчуває себе тут «як удома». Стан покращився, хоча лікарі обмежували літературну працю. Саме після повернення до Києва загострення поверталися, тому італійські зими стали майже обов’язковими.
Три зими в єгипетському Гелуані: сухе повітря проти нирок
У квітні 1908 року в Берліні професор Джеймс Адольф Ізраелі діагностував туберкульоз обох нирок і сечового міхура. Операція стала неможливою. Призначили кліматотерапію, іхтіол і сиролін. Найкращим місцем визнали Гелуан (Хелуан) під Каїром — курорт із сухим гарячим кліматом і сірчаними джерелами, відомий ще з часів фараонів.
Леся з чоловіком Климентом Квіткою їздила туди тричі: зими 1909–1910, 1911 і 1912–1913 років. Добиралися через Батумі, Трапезунд, Смирну й Александрію. Жили переважно у Villa Continental і Villa Tewfik. Ін’єкції туберкуліну інколи викликали загострення, але сухе повітря давало помітну ремісію. У листах вона описувала прогулянки біля пірамід і Сфінкса, натхнення східними мотивами й навіть приватні уроки французької та німецької для інших пацієнтів, щоб підзаробити на лікування.
Єгипетські зими дозволили писати драми в періоди відносного полегшення. Без цих сезонів частина пізніх творів могла б не з’явитися. За спогадами сучасників і листами, саме тут оптимізм у кореспонденції був найвищим, хоча процес не зупинявся повністю.
Кавказький епілог і смерть у Сурамі
Останні роки пройшли переважно в Грузії. Після Єгипту подружжя зупинялося в Телаві, Кутаїсі та інших місцях. Клімат спочатку допомагав, Леся навіть піднімалася на вершини висотою близько 1500 метрів. Але нирковий процес прогресував. 1912–1913 роки стали часом дедалі більшого виснаження.
На початку липня 1913 року стан різко погіршився. 4 липня до Сурамі терміново приїхали мати й сестра Ізидора. Лікарі рекомендували переїзд саме сюди. 1 серпня (19 липня за старим стилем) 1913 року Леся Українка померла в Сурамі у віці 42 років від ускладнень туберкульозу нирок. Похована на Байковому кладовищі в Києві.
Кавказ став фінальною точкою маршруту, де медицина вже не могла запропонувати нічого, крім паліативної підтримки. У листах останніх місяців вона констатувала, що «вся єгипетська поправка вже відходить у легенду».
Поширені помилки та міфи про лікування поетеси
Навколо історії хвороби накопичилося кілька стійких неточностей, які спотворюють реальну картину.
- Переохолодження 1881 року було не причиною, а тригером уже існуючої інфекції; паличка Коха, ймовірно, потрапила раніше, можливо, через харчування чи контакт.
- Грязьові ванни в Одесі та Саках часто вважають безумовно корисними, хоча пізніші дослідження показали потенційну шкоду при кістково-суглобовій формі.
- Єгипет «вилікував» нирки — насправді давав ремісію, але процес прогресував; операція була неможливою через ураження обох нирок.
- Леся майже не лікувалася в Україні — насправді Київ, Одеса, Крим, Сумщина й Кавказ (частина імперії) займали значну частину маршруту.
- Усі процедури були «народними» чи «професорськими» — насправді поєднувалися: операції Рінека й Бергмана, консультації Ізраелі, грязі Параски Богуш і кліматотерапія.
Ці уточнення важливі, бо показують реальні межі тогочасної медицини й силу, з якою письменниця обходила їх.
Питання, які найчастіше виникають про місця лікування
Читачі часто шукають конкретні деталі маршруту.
Де саме в Єгипті лікувалася Леся Українка?
У містечку Гелуан (Хелуан) біля Каїра, переважно у Villa Continental та Villa Tewfik. Три зими: 1909–1910, 1911 і 1912–1913.
Де провела останні дні й померла?
У грузинському Сурамі, куди її перевезли з Кутаїсі за порадою лікарів. Померла 1 серпня 1913 року.
Яке місце давало найбільше полегшення?
Сан-Ремо (м’який клімат) і Гелуан (сухе повітря для нирок). Крим допомагав на ранніх етапах і для легень, але не зупиняв нирковий процес.
Чи були операції?
Так: 1883 року в Києві (рука, професор Рінек) і 1899 року в Берліні (нога, професор Бергман). Пізніше при нирках операція була неможлива.
Де лікувалася найдовше в останні роки?
На Кавказі й у Єгипті. Саме ці регіони займали основну частину часу після 1908 року.
Хронологія основних місць і методів
Основні пункти маршруту зручно зібрати в таблиці, яка показує, як змінювалися пріоритети з прогресуванням хвороби.
| Роки | Місце | Основні методи | Ефект і контекст |
|---|---|---|---|
| 1883 | Київ | Операція руки (Рінек) | Збереження функції, подальший перехід на ногу |
| 1888–1891 | Одеса (Хаджибей), Сумщина | Грязі, ропа, народні ванни | Тимчасове полегшення, можливість ходити з паличкою |
| 1890, 1897–1898, 1907–1908 | Крим (Саки, Ялта, Євпаторія) | Грязі, морське повітря, дієта | Допомога легеням, знайомства, творчі цикли |
| 1891, 1899 | Відень, Берлін | Консультації, операція ноги | Хірургічний успіх, але прогресування хвороби |
| 1901–1903 | Сан-Ремо, Італія | Кліматотерапія | Помітне покращення, «як удома» |
| 1909–1913 | Гелуан, Єгипет; Кутаїсі, Сурамі | Сухий клімат, туберкулін, іхтіол | Ремісія нирок, фінальний етап |
Дані зібрані на основі листів Лесі Українки, спогадів сучасників і досліджень біографів (зокрема матеріали «Локальної історії» та енциклопедичних видань). Суперечності в точних датах окремих поїздок пояснюються різницею між старим і новим стилем і фрагментарністю джерел.
Що змінилося б сьогодні й чому її шлях залишається важливим
Сучасна медицина лікує туберкульоз комбінацією антибіотиків протягом місяців, ранньою діагностикою й підтримкою імунітету. Операції на кістках і суглобах стали точнішими, а нирковий туберкульоз більше не вимагає подорожей у пустелю. Леся жила в епоху, коли єдиними інструментами були клімат, хірургія й симптоматичні засоби.
Її маршрут показує не лише обмеження науки, а й силу організованої родини, самодисципліни й творчості як способу протистояти хворобі. Для початківців важливо знати основні пункти — Одеса, Крим, Сан-Ремо, Гелуан, Сурамі. Для тих, хто глибше цікавиться, відкриваються нюанси: шкідливість деяких грязей, роль конкретних лікарів (Рінек, Бергман, Ізраелі, Дерижанов), фінансування поїздок і вплив кожного місця на конкретні твори.
Сьогодні пам’ятні дошки в Сан-Ремо, музеї в Україні й дослідження листів дозволяють реконструювати цей шлях майже покроково. Він нагадує, що навіть у найважчих умовах людина може залишати після себе тексти, які переживають десятиліття.
