Піший «український хрест» 2020–2021 років — 1050 кілометрів від Грем’яча до Вилкового за 35 днів і 1801 кілометр від кордону біля Чопа до Ранньої Зорі на Луганщині — ліг в основу щоденника «Український хрест», який автор планував випустити твердою обкладинкою близько червня 2026 року. У лютому 2022-го він пішов добровольцем до оборони Чернігова, воював під Бобровицею та Новоселівкою, служив на Донбасі й на прикордонні.
Окремо від нього існують інші люди з тим самим ім’ям і прізвищем — зокрема загиблі захисники та київський фахівець із кібербезпеки. Нижче йдеться про журналіста, автора дорожніх книжок і господаря приватного будинку-музею на Лісковиці.
Дитинство між Зеленодольськом і Десною
Олександр Миколайович Волощук народився 23 січня 1972 року в Зеленодольську Апостолівського району Дніпропетровської області. Батьківська лінія, за його словами в інтерв’ю волинським виданням, тягнеться на Волинь: прадід опинився на Криворіжжі, там народилися дід і батько, а сам хлопець із чотирьох років уже ріс у Чернігові. Місто над Десною стало не тимчасовою адресою, а постійною точкою повернення після армії, телевізійних чергувань і багатомісячних автостопів.
Школа № 14 і далі СПТУ № 18, де він опанував мулярську справу, виглядають несподіваним маршрутом для людини, чиї вчителі відзначали хист до творів. Будівельна професія згодом дала гроші на перші довгі виїзди: після журналістики він знову брався за мурування під Києвом, щоб фінансувати дорогу. У вісім років була втеча з дому аж до села Іванівка неподалік Чернігова — коротка, майже дитяча репетиція майбутніх переходів. Справжня мандрівка номер один сталася 1989-го, у сімнадцять: велосипед і Крим із друзями.
Строкову службу він закінчив демобілізацією 1992 року і згодом згадував, що встиг послужити в трьох арміях — радянській, а після півтора року вже в українській, на Одещині. Ця деталь пояснює, чому в лютому 2022-го військкомат не був для нього абстрактною установою. Між училищем, армією і першою редакцією лишився проміжок, у якому будувався характер людини, здатної місяцями жити з наплічником і записником.
Журналістика, «Легенда» і виїзди за «Десною»
У журналістику Волощук увійшов 1994 року. Були редакція концерну «Чексіл», міське телебачення «Новий Чернігів», обласне телебачення, з 2008-го до 2010-го — інтернет-видання «Високий Вал». Окремий відрізок — робота пресаташе жіночих футбольних клубів «Легенда» з Чернігова та «Дончанка» з Донецька. Саме футбольні відрядження дали перший досвід чужих міст у межах України, ще до професійного автостопу.
2009 року він отримав гран-прі Всеукраїнського фестивалю телевізійних і радіопрограм «Калинові острови». Нагорода лишилася рідкісним офіційним штрихом у біографії, де більшість визнання приходить не з журі, а з бібліотечних полиць і читацьких листів. Письменник сам пояснював вибір книжки замість газетної серії просто: газету відкладуть, а том може стояти десятиліттями.
За «Десну» він уболіває з часів раннього фанатського руху чернігівського клубу і вважається рекордсменом за кількістю виїзних матчів. Книжка «Мои 500 выездов» 2017 року якраз про цей рахунок — п’ять сотень доріг за командою, які для нього були окремим видом мандрів, зі стадіонним шумом замість прикордонного шлагбаума. Футбольна географія і географія автостопу в його житті довго йшли паралельно, поки друга не стала головною професією.
Автостоп як спосіб читати чужі двори
З 2002 року, уже в тридцять, Волощук почав їздити автостопом системно і поєднав дорогу з журналістикою та прозою. Спосіб він обирав не через романтику бідності, а тому, що попутна машина дає розмову, адресу, ім’я і часто нічліг. За наступні два десятиліття в публічних підрахунках усталилися дві цифри: 60 країн і понад 1100 міст. Окремі інтерв’ю називають сумарний кілометраж у сотні тисяч; надійніше триматися країн, міст і конкретних маршрутів, які він сам розкладав по роках.
Хронологія великих виїздів щільна. 2002-й — Центральна Росія. 2003-й — Буковина, Молдова, Придністров’я і Південний Дунай, із записом про війну 1992 року. 2004-й — Російська Північ, Соловки, пошук могили репресованого 1937 року чернігівського поета Марка Вороного і розкопки біля восьмого шлюзу Біломорканалу. 2005-й — Південна Осетія, Дагестан, Чечня, Інгушетія, далі Арал і Каракалпакстан. 2006-й вивів на Далекий Схід: від Красноярська до Магадана, Сахаліну, Владивостока і Монголії. На мисі Край Світу острова Шикотан народилася назва першої книжки.
Далі були «мертва» залізниця Салехард — Надим 2007-го, Камчатка і Командори 2008-го, Фінляндія 2009-го, дуга 2010-го від Чорного моря до Каспію і далі Сирією, Іраном, Іраком, Йорданією та Ліваном. 2013-й додав Афганістан, Тибет і зимову Польщу. 2015-й пройшов Західною і Південною Європою від Франції до Туреччини. 2018-й став першим великим виходом за Євразію: Аргентина, Чилі, Парагвай, Перу, Бразилія, Болівія, фіорди, Магелланова протока, Вогняна Земля і болівійська «Дорога смерті». Майже в кожній поїздці дві теми тримали маршрут: українці поза Україною і доба масових репресій 1930–1950-х.
Книги, які виросли з наплічника
Перша книжка, «Автостопом на край світу», вийшла 2008 року в Чернігові, у «Сіверщині», після далекосхідного рейсу. Далі темп став майже щорічним. «Північна Одісея» — 2009-го, «Назустріч сонцю» — 2010-го, «Кавказький щоденник» і «Сорок чотири дні» — 2012-го. «Записки цивилизованного дикаря» з’явилися 2014-го, «Восточный Крест» — 2015-го, «Мои 500 выездов» — 2017-го, «Пешком вокруг моря» — 2019-го, після пішого обходу Чорного моря 2016 року через Україну, Румунію, Болгарію, Туреччину і Грузію.
Частина назв зберегла російську мову видання: так вони йшли до друку в чернігівських типографіях 2010-х. Дві книжки виходили за обласною програмою, одну про «Легенду» збирали гуртом, одну оплатила газета «Сіверщина», решту автор фінансував сам. «„Легенда“ молодости нашей» 2020 року закрила футбольний сюжет, «Парагвайське щастя» 2021-го — американський.
Параґвайський том побудований як історія вигаданої родини з 1937-го до 2018-го, на матеріалі двох місяців життя серед діаспори і понад тридцяти зустрічей. Волиняни переселялися туди у 1936–1939 роках; окремі розділи перекладали іспанською, а читач зі США впізнав родича в епізоді, який перед тим з’явився в мережі. «Выживание в современном мире» автор дописував уже на прикордонні 2022-го, «Під сузір’ям Південного Хреста» вийшла 2024-го. Станом на серпень 2025 року в розмові з Суспільного він говорив про 13 виданих книжок.
Піший хрест на карті України
2020 року, замість запланованих Сербії та Скандинавії, Волощук пішов Україною з півночі на південь. Старт — крайнє північне село Грем’яч Новгород-Сіверського району, фініш — Вилкове на Дунаї. 1050 кілометрів за 35 днів, до 30 кілометрів денного ходу, спека за плюс 30 і підозра на тепловий удар, після якого маршрут довелося перервати і продовжити. Шість областей, Чигирин, Холодний Яр, Іллінецький кратер.
2021-го вісь розгорнулася із заходу на схід: від українсько-словацького кордону трохи західніше Соломонова біля Чопа до села Рання Зоря на Луганщині, колишньої Червоної Зірки, майже знелюднілого. 1801 кілометр за 58 ходових днів, 14 областей, навмисно повз обласні центри. Найбільшим містом на лінії став Кременчук, найдовший відрізок — понад 300 кілометрів Черкащиною. Найближче до лінії зіткнення маршрут підходив у Рубіжному. Разом два переходи дали близько 2851 кілометра.
Рукопис «Український хрест» складений як похідний щоденник на 93 дні: кого зустрів, що побачив, які розмови лишилися в записнику.
У грудні 2025-го автор казав виданню ЧЕline, що текст уже написаний, а тверду обкладинку планує близько червня 2026-го, щойно збере гроші на друк, і до виходу книжки не братися за нову. Енциклопедичний перелік станом на кінець вересня 2026 року вже ставить «Український хрест» у ряд видань 2026-го.
Від записника до оборони Чернігова
24 лютого 2022 року Чернігів опинився на напрямку російського наступу. 3 березня Волощук разом із чоловіком сестри був у військкоматі. Комбат попередив групу з 22 людей, що бій може початися не сьогодні-завтра; ніхто не вийшов. Далі були бої під Бобровицею та Новоселівкою. В одному з епізодів четверо бійців відбили атаку і взяли трофейний автомат та два гранатомети, самі лишившись неушкодженими. Після відходу російських військ із Чернігівщини, з 5 квітня, він із побратимами стояв на городнянському прикордонні — на кордонах із Білоруссю та Росією.
Служба продовжилася на Донбасі. Дванадцяту книжку, про виживання в сучасному світі, він дописував там, де з’являлася електрика і пауза між змінами. Тринадцяту завершив уже після того відрізку служби. У березні 2023-го в розмові з 0462.ua він прямо сказав, що в Росії більше не буде ніколи: довоєнні маршрути Кавказом, Північчю і Далеким Сходом для нього закрилися разом із кордоном.
У грудні 2025-го Волощук припускав, що з січня може повернутися до Збройних Сил уже як військовий журналіст, і сам оговорював, що не знає, наскільки це реально. Енциклопедична довідка, оновлена 26 вересня 2026 року, фіксує продовження служби з травня 2026-го. Точні посада і підрозділ у відкритих джерелах не розписані, тож цей рядок варто тримати як факт служби, а не як опис бойової посади.
Будинок на Лісковиці і сцена «Серцевіра»
Влітку 2023 року він купив частину сторічного дерев’яного будинку на вулиці Варзара, на Лісковиці. Садибу зводили орієнтовно в 1880-х. У цих кімнатах близько одинадцяти років жив мовознавець Олексій Фльоров, перший директор Чернігівського вчительського інституту. Саме ця адреса, а не нова квартира, збіглася з давньою мрією жити в дерев’яному домі. Ремонт завершився до літа 2025-го, і будинок працює як приватний інтерактивний музей: ліжко 1940-х, стільці початку XX століття, вишиті рушники, піч, якою ще користуються.
Колекція гербових значків почалася 1981-го, у дев’ять років, і до 2024-го налічувала 2983 знаки — міста України, колишнього СРСР і закордоння. Поруч чотки різних конфесій, головні убори, монети, холодна зброя, зокрема аргентинський ніж танділь із кінської шкіри. Горище і погріб уже працюють як експозиція, бо кімнати не вміщають приросту: нові речі з’являються майже щотижня. У сухий сезон сільськогосподарські експонати стоять на подвір’ї. Гості приїздили з Хмельницького, Прилук, Сум. Волощук також є дійсним членом чернігівського фотоклубу «Прекрасне поруч».
Окремий сюжет кінця 2025-го — ветеранський театр «Серцевір», де він увійшов як звукорежисер і казав, що хотів би згодом отримати роль. Для людини, яка двадцять років розповідала чужі двори, сцена виявилася ще одним способом тримати голос після окопу. Музей, театр і невиданий на момент розмови щоденник хреста склали три паралельні справи одного й того самого чернігівського двору.
Цікаві факти
Вісім років і втеча. Першу «мандрівку» він зробив у вісім: дійшов до Іванівки під Черніговом і був спійманий. Серйозний відлік веде від кримського велопоходу 1989 року.
Правнучка Карла Маркса. У Дагестані 2010 року, за розповіддю для Суспільного, він зустрів праправнучку Карла Маркса — епізод, який добре показує, як автостоп витягує сюжети, неможливі в туристичному автобусі.
Ікона з Хіландара. 2016-го монах передав йому ікону, і відтоді вона їздила з ним у 25 країнах.
Три армії і одна демобілізація. Строкову він закінчив 1992-го, а через тридцять років знову опинився в строю — уже під Черніговом, не за повісткою мирного часу.
Однойменні, але інші люди. У 2024–2026 роках українські громади прощалися із захисниками на ім’я Олександр Волощук у Ніжині, на Бахмаччині та в Зміївській громаді. Це інші біографії. Не варто змішувати їх із чернігівським письменником.
Маршрути, які тримають біографію
Нижче зібрані переходи і виїзди, без яких портрет розсипається на окремі анекдоти. Цифри північ — південь і захід — схід узяті з власного підрахунку мандрівника в розповіді для «ШоТам»; решта спирається на хроніку поїздок і книжкові виходи.
| Рік | Маршрут | Що лишилося в тексті |
|---|---|---|
| 2006 | Магадан, Якутія, Сахалін, Курили, мис Край Світу на Шикотані | Перша книжка «Автостопом на край світу», 2008 |
| 2016 | Пішки навколо Чорного моря: Україна, Румунія, Болгарія, Туреччина, Грузія | «Пешком вокруг моря», 2019 |
| 2018 | Аргентина, Чилі, Парагвай, Перу, Бразилія, Болівія | «Парагвайське щастя», 2021; життя діаспори з 1930-х |
| 2020 | Грем’яч — Вилкове, 1050 км, 35 днів | Північно-південна вісь «Українського хреста» |
| 2021 | Кордон біля Чопа — Рання Зоря, 1801 км, 58 ходових днів | Західно-східна вісь, щоденник на 93 дні разом із 2020-м |
Дані звірені з матеріалами uk.wikipedia.org та suspilne.media, а кілометраж піших переходів — із розгорнутої розповіді мандрівника для «ШоТам».
Чернігів у цій біографії не декорація. Тут школа, фанатський сектор «Десни», редакції, окоп тераоборони, дерев’яний дім Фльорова і полиця з тринадцятьма томами. Дорога щоразу повертала його на Лісковицю — з Шикотану, з Парагваю, з городнянського прикордоння. На осінь 2026 року відкритими лишаються доля твердої обкладинки «Українського хреста», режим роботи домашнього музею і служба, яку довідка фіксує з травня. Подвір’я на Варзара тим часом усе ще приймає тих, хто хоче побачити герб чужого міста на значку, зібраному ще 1981-го.
